2009-09-13 12:02:00

Sustainable development and the future of Ukraine

У Києві нещодавно відбулася перша міжнародна конференція «Співробітництво заради сталого розвитку», організована Федерацією «зелених» Європи і Азії, в якій взяли участь представники 18 країн. Серед учасників конференції — відомий еколог, член-кореспондент РАН професор Олексій Яблоков, президент міжнародної організації «Зелений Хрест» (Швейцарія) Олександр Лихоталь, старший радник ООН з питань зменшення екологічного ризику від стихійних лих Андрій Яценя (Швейцарія), секретар партії Зелених Данії Джин Террі, делегат Європейської партії Зелених (Мальта) Наталі Дебно та інші. Результатом конференції стало рішення щодо проведення щорічних зустрічей «зелених» у рамках КIEF (Kyiv International Environmental Forum).

Пропоную увазі читача свої думки з приводу проблематики, обговорюваної на конференції, а саме: український погляд на сталий розвиток.

Робота конференції співпала з п’ятнадцятою річницею Саміту ООН в Ріо-де-Жанейро (1992), який став для людства потужним інтелектуальним проривом у майбутнє. На мою долю випала велика честь взяти участь у роботі саміту в якості першого міністра охорони навколишнього середовища України і підписати від імені України ряд важливих угод. Серед фундаментальних документів Ріо — Декларація з навколишнього середовища і розвитку та Порядок денний на ХХI століття.

Сама конференція у Ріо-де- Жанейро ввела в офіційний обіг ідеї сталого розвитку (sustainable development), визначивши, що єдиний шлях забезпечення довгострокового економічного прогресу — це його ув’язка з охороною довкілля. Серед комплексу ідей сталого розвитку, сформульованих у Ріо, було положення щодо того, що сьогоднішній розвиток не повинен здійснюватися на шкоду розвитку і охорони довкілля майбутніх поколінь.

І ще одне: охорона довкілля тісно пов’язана з соціальною і демографічною ситуацією. Соціальна деградація і озлидніння суспільства призводить до деградації довкілля. І навпаки.

Документи Ріо приймалися в романтичній атмосфері закінчення холодної війни, виникнення нових незалежних держав Європи і Азії, коли здавалося, що загроза світового ядерного конфлікту відсунута назавжди. Кінець історії, за Френсісом Фукуямою. Вірилося, що країни починають нове і рівноправне співробітництво з чистого аркушу, будуючи демократичні системи і незалежні громадянські суспільства.

Пам’ятаю, як на саміті в Ріо- де-Жанейро зійшлося 178 світових лідерів — глав держав і урядів: президент США Дж. Буш (батько) аплодував промові Фіделя Кастро, канцлер Німеччини Г. Коль спілкувався з майбутнім заколотником, віце-президентом Російської Федерації Олександром Руцьким, а голова Верховної Ради України Іван Плющ знайомився з вельми симпатичною принцесою Таїланду, випускницею Оксфорду, що йшла у супроводі двох суворих генералів. Більшості лідерів того часу вже не залишилося на політичній арені, а самі принципи Ріо все частіше піддаються сумніву.

Сьогодні, через п’ятнадцять років після саміту в Ріо, ми збагнули, що живемо в світі нових суворих реалій, коли закінчився рожевий період після холодної війни (Post-Cold War period). У світі виникли нові виклики, про які не думали лідери 1992 року: зросли терористичні загрози, посилилась боротьба за природні ресурси, що невпинно скорочуються, — органічні види палива, уран, воду, харчові продукти та інше; виникли нові небезпечні воєнні конфлікти на Близькому Сході, зростає нерівність країн і народів, посилена процесами глобалізації. У світі дуже мало що робиться для торжества принципів сталого розвитку і реалізації засад саміту Ріо на практиці.

Як висловився професор О. Яблоков, усе більш очевидною стає криза людської цивілізації, яка перетворює ідеї сталого розвитку на утопію.

Цей скепсис, що його поділяють з О. Яблоковим ряд провідних екологів світу, має підстави для існування.

Так, згідно з доповіддю Національної розвідувальної Ради США (Mapping the Global Future. Report of the National Intelligence Council’s 2020 Project, 2004), що розробляє сценарії до 2020 року, головною подією стане вихід на світову арену Китаю та Індії, як нових глобальних гравців iз сумарним населенням 2,7 млрд. чоловік, з різко зростаючими потребами в енергоносіях та мінеральних ресурсах. Європейський Союз і Росія (а також і Україна) відчують серйозні проблеми у сфері демографії — зменшення робочої сили і старіння населення. Передбачуване зростання світової економіки на 80% в 2020 р. у порівнянні з 2000 р. не дає ніякого шансу на збалансований економічний й екологічний розвиток.

Серед глобальних економічних, екологічних, геополітичних, соціальних і технологічних ризиків, визначених у доповіді Світового економічного форуму в Давосі в 2007 р. (Global Risks 2007, WEF, 2007), найбільшим викликом для ХХI століття вважаються зміни клімату, які стануть фактором міжнародних і громадянських воєн у найближчі 50 років.

І все ж, незважаючи на всі кризові явища та наближення глобального шторму, на сьогоднішній день немає розумної альтернативи стратегії сталого розвитку. При цьому треба розуміти, що універсальний рецепт такого розвитку відсутній. Кожна країна повинна вирішувати проблему сталого розвитку, виходячи з власних цілей, національних особливостей та економічних можливостей.

Будівля сталого розвитку — це складно збалансована конструкція, що тримається на кількох колонах: крім традиційно згадуваних економічної, соціальної та екологічної складових, важливу роль, особливо стосовно України, грає соціо- політична ситуація.

Досить згадати коротку історію незалежної України з її трьома президентами і чотирнадцятьма урядами, які борсалися у вирі сьогоденних проблем і не мали можливості зазирнути в майбутнє, щоб зрозуміти, наскільки нестабільною є державно-політична пострадянська система, яка не вийшла за межі парадигми індустріального суспільства.

За таких умов комплексна програма імплементації на національному рівні рішень, прийнятих на саміті сталого розвитку в Йоганнесбурзі (2002), затверджена Кабінетом Міністрів України в 2003 р., стала черговою невиконаною відпискою. Такі декоративні утворення, як Національна рада сталого розвитку при Президенті України і Національна комісія сталого розвитку при Кабінеті Міністрів України або взагалі не скликалися, або були обмежені консультативними функціями.

Про який сталий розвиток можна говорити в країні, де ведеться шалена і безпринципна боротьба за владу (тобто розкрадання загальнонаціональних ресурсів), де перманентні міжпартійні (міжкланові) та міжособистісні конфлікти в керівництві перетворили Україну на посміховисько Європи. Країна, яка дозволяє нестримно збагачуватись вузькій групі олігархів, тримаючи на грані зубожіння більшість трудового народу, порушує один з фундаментальних законів сталого розвитку — гармонізацію соціальних стандартів та економічних показників.

На фоні нестримної фанфарно-оглушливої рекламної кампанії надзвичайних економічних успіхів урядів і партій, що стояли при владі в Україні в 2004–2007 рр., гірким парадоксом сприймається такий факт: зростання ВВП не відбилось на добробуті народу: так, якщо в Польщі зростання ВВП на душу населення на 1000 доларів США призвело до збільшення тривалості життя на один рік (усього тривалість життя в цій країні зросла на п’ять років), то в Україні ріст ВВП призвів до… зниження середнього віку життя на 9 місяців! Замість жонглювання цифрами ВВП (тобто тоннами металу, вугілля, руди, хімічних речовин), уряд повинен звітувати перед народом показниками людського розвитку — зростанням тривалості життя, зміцненням здоров’я і освіченості народу.

За п’ять років населення України скоротилось на 2,3 млн. чоловік (4,3%). Особливо це скорочення торкнулось «процвітаючих», відданих Партії регіонів областей Донбасу, Придніпров’я, Харківщини — тобто найбільш соціально і екологічно неблагополучних країв України. Різниця в середній тривалості життя українців та громадян країн ЄС досягає 10- 11 років: чому про те, що в Україні завчасно помирають чоловіки й жінки, яким ще жити й жити, не кажуть ті партії, що так вихваляються економічними успіхами?

Невирішеність питання про продаж землі й відсутність реформ у сільському господарстві ставлять на грань повного вимирання село — цей колись становий хребет української нації. Між тим, за розрахунками експертів, українська земля може прогодувати біля 300 млн. чоловік.

Усі програми й маніфести політичних партій містять популістські обіцянки виборцям, але не пропонують стратегічних програм майбутнього України, її постіндустріального розвитку за рахунок наукоємних, енерго- і ресурсозберігаючих технологій.

Зупинимось на основних національних проблемах майбутнього, вирішувати які треба вже зараз, якщо Україна не хоче опинитися на узбіччі історії.

1. ДЕГРАДАЦІЯ ДОВКІЛЛЯ

Незважаючи на падіння ВВП в 90-ті роки на 60% і зупинку ряду підприємств, екологічна ситуація погіршилась. У документі, виданому в Києві в рамках проекту ПРООНУ та Глобального Екологічного Фонду «Оцінка національного потенціалу в сфері глобального екологічного управління в Україні» (2007), стверджується, що «особливістю України є наявність значної кількості депресивних регіональних територій зі значною екологічною деградацією». «У країні сформувалося стабільне тло хімічних мутагенних і канцерогенних забруднень атмосферного повітря, водойм, ґрунтів, що значно перевищує встановлені гігієнічні нормативи». «Значна частина населення України одержує питну воду з істотними відхиленнями від нормативів».

На одного громадянина України припадає 400 т. індустріальних відходів. Гори побутового сміття заполонили всю країну, а особливо Крим, який стрімко втрачає свої славетні курортно-рекреаційніможливості; невдовзі, здається, самі кримчани, змучені екологічними і побутовими негараздами, відпочиватимуть у Анталії, де і морська вода, повітря і пляжі незрівнянно чистіші.

Керівництву країни треба визнати сумну істину щодо того, що Україна стала брудною країною — чи не найбруднішою в Європі не лише в політиці. Міф про чистоплотність українців упав у нас на очах.

То ж перше гасло сталого розвитку для України — очищення. Без реформи ЖКГ та співпраці з великим бізнесом втілити в життя це гасло неможливо.

Але перш за все керівництво країни (незалежно від того, хто прийде до влади) має виявити консолідовану волю до боротьби з деградацією довкілля. І передбачити в бюджеті не 0,5% ВВП на природоохоронні заходи, і навіть не 5%, а 7- 8% — кошти, які зможуть зрушити справу очищення з місця.

2. СТАН ЕНЕРГЕТИКИ

Енергетика визначає не лише геополітичну слабкість України, залежність від зовнішніх факторів, але й суттєво впливає на екологічну ситуацію.

Головна проблема української енергетичної ситуації відома давно: енерговитратність вітчизняної економіки в 3–4 рази вища, ніж у країнах Європи і в 9 разів вища, ніж у Японії. Жорстка боротьба зі згубною перевитратою енергії і народних коштів мала б давно стати національним пріоритетом № 1. Але, незважаючи на повінь паперових програм, не стала.

Усього 0,7% енергії виробляється з використанням так званої зеленої енергетики, хоча потенційно Україна може досягнути до 2015 р. 20% вкладу зеленої енергетики — так, як передбачено в директивах Європейського Союзу.

Замість зосередження на цих пріоритетах, чергові уряди розробляють гігантоманські плани розвитку ядерної енергетики. Чим, як не безвідповідальним ставленням до власної країни та її громадян, які пережили Чорнобильську катастрофу, є план побудови… 22 нових реакторів, з них — 11 (!) у нових для України місцях. Ігнорується все: і ціна кожного реактора, не підйомна для України (ціна реактора, в залежності від його потужності, вагається від 1 до 1,6 млрд. доларів, а за розрахунками британських експертів будівництво АЕС потужністю 1200 мВт обходиться в 2,4 млрд. фунтів стерлінгів, тобто понад 4 млрд. доларів — Nuclear Issues Paper, Nr. 5, Heinrich Boll Foundation, 2005), і високa вартість атомної електроенергії, і обмеженість водних ресурсів, і брак кваліфікованих кадрів у сфері будівництва і управління АЕС, і строки будівництва (10–15 років), і небажання суспільства стати заручником атомної енергетики, і, в кінці кінців, відсутність підтримки цих абсурдних планів з боку ЄС, куди Україна начебто збирається інтегруватись.

Українська енергетика — це поле битви між прибічниками сталого розвитку і тими, хто ігнорує всі економічні та екологічні закони і хоче повернути Україну назад, в 1970- 1980 рр., коли всемогутній Союзний Средмаш намагався перетворити покірливу УРСР на атомну зону і звалище радіоактивних відходів, проблема яких досі не вирішена на глобальному рівні.

Інтереси розвитку України вимагають загальнонаціональної дискусії щодо національних пріоритетів (а не референдумів, спрямованих на знищення української мови і встановлення міфічного нейтрального статусу держави) з участю представників громадянського суспільства і зарубіжних експертів.

3. ДЕМОГРАФІЧНА СИТУАЦІЯ

Пропагандистські заходи урядів і партій щодо стимулювання народжуваності грошовими виплатами недостатньо ефективні. Головне — зупинити надсмертність чоловіків продуктивного віку, зменшити смертність від травм, особливо в ДТП, встановити контроль над поширенням СНІДу й туберкульозу, скоротити рівень наркоманії i алкоголізму.

Шляхи боротьби з цими лихами відомі, потрібні лише воля керівництва країни й розуміння небезпеки, що нависла над суспільством. Потрібне негайне реформування зруйнованої системи охорони здоров’я з врахуванням нинішніх економічних і соціальних реалій.

Треба припинити, або як мінімум, обмежити загальнонаціональну «пивозацію» України, завдяки якій формуються мільйони молодих алкоголіків. Невже інтереси пивних і горілчаних королів важливіші, ніж майбутнє України?

4. ЗМІНИ КЛІМАТУ

Вони вже стали реальністю для Європи й України. Атмосферна концентрація СО 2 в 2005 році значно перевищила природний діапазон за останні 650 тис. років. Одинадцять з останніх дванадцяти років (1995- 2006) були серед 12 найжаркіших років за всю історію спостережень за температурою поверхні землі з 1850 р. У масштабах континентів, регіонів та океанів спостерігалися численні довгострокові зміни клімату. Вони включали «зміни арктичних температур та льодових покриттів, широко поширені зміни кількості опадів та екстремальних погодних умов, таких як посухи, сильні опади, гарячі хвилі та інтенсивність тропічних циклонів». Це — не цитати з роману жахів, а уривки з доповіді «Зміна клімату 2007: фізична наукова база», виданої Британською Радою в Україні. Як писала газета «The Independent» (2007), якщо потепління на планеті досягне 6,4 о С, це «може катапультувати планету в стан надзвичайної теплиці, небаченої принаймні за 100 млн. років, коли на полярних джунглях паслись динозаври, а пустелі досягали серця Європи».

Проблематика змін клімату не обмежується лише рамками виконання Кіотського протоколу, згідно з яким Україна має право на продаж квот на емісію тепличних газів. Мова йде про створення надзвичайної державної програми підготовки України до життя і роботи в умовах глобального потепління, опустелювання, підняття рівня Світового Океану. Що робити з сільським господарством у посушливих районах, як врятувати життя літніх людей, і як допомагати дітям пережити спеку, як створити потрібну для існування людей інфраструктуру і як уникнути нашестя мільйонів екологічних біженців — ці та інші питання вже сьогодні на повен зріст стоять перед державою.

5. ЕКОЛОГІЧНІ КАТАСТРОФИ

Ожидівська «фосфорна» аварія влітку цього року показала, що Міністерство надзвичайних ситуацій і органи місцевого самоврядування виявилися неготовими до аварії такого типу. Сумний досвід Чорнобиля не був врахований: мала місце неузгодженість дій органів влади, приховування й затримки інформації.

Враховуючи наявність на території України до 1000 екологічно небезпечних систем і об’єктів, зношеність обладнання і високу імовірність виникнення нових аварій і катастроф, назріла необхідність створення єдиного координуючого дії всіх міністерств і відомств Національного аварійного центру для попередження і адекватного реагування на надзвичайні ситуації. Дуже важливо розробити національний план захисту критичної інфраструктури (Critical Infrastructure Protection) -маються на увазі енергетичні, транспортні, хімічні, ядерні, оборонні структури, системи зв’язку та інші. Мова про це йшла на ХVII Економічному форумі в Криниці, Польща (вересень 2007 р).

Варто також розглянути пропозицію, що міститься в доповіді Global Risks 2007 — створити посаду Адміністратора Глобального Ризику в країні, який би визначав національні пріоритети в цій сфері.

Кому, як не Президенту України і не РНБО зайнятися цією життєво важливою справою зміцнення екологічної безпеки.

6. СХВАЛЕННЯ ДЕРЖАВОЮ І СУСПІЛЬСТВОМ КОНЦЕПЦІЇ СТАЛОГО РОЗВИТКУ

Це, либонь, найважче завдання, яке вимагає інтелектуальної сміливості, стратегічного мислення, відповідальності перед наступними поколіннями. Ідеї сталого розвитку повинні бути вмонтовані в нову Конституцію разом з планом європейської інтеграції і стати однією iз складових національного проекту на найближчі 50 років. Вони повинні бути сприйняті і схвалені народом.

Нове покоління українців не хоче згинатися під тягарем пострадянських традицій кумівства, клановості, хуторянської дріб’язковості, брехні і корумпованості, люди втомилися жити в країні, яка обіймає найгірші — поряд з хаотичними і кризовими країнами Африки і Азії — місця в світових рейтингах розвитку; зневіра народу в усіх без винятку державних інституціях — президенті, уряді, парламенті, головних політичних партіях — досягла критичної межі.

Якщо ті, хто несе відповідальність за прийняття рішень ігноруватимуть фундаментальні потреби людей і суспільства й продовжуватимуть дрібно вовтузитись у боротьбі за особисту владу, заміняючи серйозну дискусію щодо майбутнього України попсовими концертами, зливами брудних компроматів та ток-шоу, державу спіткає катастрофа, а політиків — прокляття наступних поколінь.



See also: